Харьков

Харьков - история - Мерефа

НовостиФорумКаталог фирмКаталог сайтовГор. справкаИсторияПриродаФото    ПОИСК  

История Харькова

|Балаклея | Чугуев | Валки | Купянск | Лозовая | Мерефа | Краснокутск | Салтов | Водолага | Изюм | Волчанск |



Духмяне літо повертає на осінь. Темніє і стає багряним листя дерев, червоними спалахами нагадує про себе горобина. Обважнілі птахи подають голоси лише по тривозі; швидкі вивірки готують зимовий запас. На низьких улоговинах, що обсіли невелику звивисту річку, де-не-де зустрічаються гриби - перестарки... Для далеких походів рання осіння пора —. найкраща. Задумливо їде на низькорослому, але виносливому коникові монгольський царевич Мерефа. Недарма в далеких степах Керулена назвали його цим ім'ям. Мерефа, Мерефатлі (Ма'ріфатлі) означав — розумний, ловкий, знаючий. Він один із небагатьох чінгізідів разом із старим і досвідченим Субудай — багадуром та запальним Джебє — нойоном пробилися у ці прекрасні, могутні ліси. Воїни боїться цих лісів, тут майже немає сонця; далеко залишився бли зький їхньому серцю безмежний степ — Дике поле, а тут стіною — чагарники, лісові трави. На привалах, вночі, запалюють кострища, навколо чатує варта. Ворог непомітно може з'явитися скрізь; проспівають свою раптову пісню стріли, вихопиться з гуща вини смілива ватага русичів, блискавками впадуть на голови необачних харалужні мечі. Русь — велика, незбагненна, її не можна перемогти, приборкати уярмити. Неначе з землі виростають дружини руських воїнів, легка монгольська кіннота повинна весь час бути напоготові. Люблять русичі свою землю, шанують її понад усе. Ніхто ще не завдавав стільки прикрощів монгольському війську... Засипаючи, Мерефа вже не бачить легкої тіні у чузі, яка скрадаючись, наближається до нього. Вранці ліс прокинувся від дикого виття. Сторожа знайшла царевича мертвим, забитим, за монгольським звичаєм у нього був переламаний хребет. Ніхто не задумувався, чия то справа... Чи виплекана роками помста родичів, чи таємний наказ одного з ханів - суперників. За все повинні були відповідати руські люди. Населення ближніх селищ гнали на страту. І через декілька діб на місці загибелі, біля звивистої річки, з'явився високий пагорб із людських черепів. А пізніше біля нього — монгольська «яма», спостережний пункт, своєрідна станція військової пошти. З часом на честь загиблого місцевість була названа Мерефою, цю ж назву дістала і річка. Про події, що відбулися тут, складали і свої нескінченні пісні монголи—поштарі. Збереглися вони і в пам'яті руського населення... Ця прадавня історія може бути й домислом, хоч згадки про неї зустрічаються і у відомих збирачів історичної і фольклорної минувшини, М. Максимовича та Ф. Колесси. На тюркську назву річки і селища наштовхують дослідників назви шляхів. Про що свого часу докладно писав Д. Багалій. Він, зокрема, зазначав, що немало відомих назв шляхів походять або від топонімів, або від власних назв. З одного боку — це назви шляхів, утворені від назв місцевостей (Ізюмський, Торський), з другого — від прізвищ, імен, прізвиськ (Ромоданівський, Сагайдачний, Кончаківський, Шпаків, Святогорський). Деякі з них явно хінського походження, наприклад, Ізюмський, Перський. Д. Багалій згадує, що в одному з письмових джерел він натрапив на татарського воєначальника з прізвищем або Мурафа, або ж Муравський. Відносно ж того, звідки походять назви шляхів і зокрема шляху Муравського, ще немає одностайної думки, дехто з учених пов'язує назву шляху з муравою, тобто з різнотрав'ям, яке буквально оточувало шлях, інші ж — зі слободою Муравою (Мурафою, Мурахвою) колишнього Богодухівського повіту. Муравським шляхом називали в давні часи т. зв. «цареву дорогу», оскільки, за оповідями та легендами, саме нею ходили брати ясак у руські землі кримські хани. Паралельні назви" Муравського шляху (Мурамський, Мурефський, Мурахвинський) однокореневі, різняться лише фонетичним оформленням. Таким чином, слово — назва Мурахва являє собою звичайну фонетичну модифікацію стародавньої лексеми Мурафа. Можна припустити, що назва Мурафсьшй походить від слободи Мурафи, хоч задається дещо неймовірним, щоб саме слобода дала свою назву шляхові. Вірогідніше, що в основі цих двох найменувань лежить назва урочища Мурафа, на що наштовхує нас аналогія щодо Ізюмського шляху, назва якого, в свою чергу походить від урочища Ізюм-Курган. Назви Мерефа і Мурафа : фонетичне близькі і, очевидно, належать до одного кореня, а це дає підставу гадати, що вони вийшли з власної назви тюркського походження. Перші свідчення про казацьку слободу Мерефу сягають середини XVII століття. З історичних даерел відомо, що в 1645 р. на річці Мерефі була заснована козацька слобода, а вже через десять років це була укріплена фортеця, озброєна чавунними гарматами. У 1676р. бєлгородський намісник князь Григорій Ромодановський писав: «В нынешнем году пришли мы в новопостроенный город Мурафу на слободу с женами и детьми. 260 человек на вечное житье, и строиться дворами...» У цьому ж році сюди прибуває з чималим загоном козаків уманський полковник Микита Семенко. Фортеця протягом майже століття героїчно протистоїть нападам іноземних загарбників. Так, у 1668 р. татари спалюють слободу, в 1672 р. харківський полковник Григорій Донець-Захаржевський розбиває під Мерефою татарське військо і бере в полон мурзу, а у 1693 р. під Мерефою потерпів поразку п'ятнадцятитисячний татарський загін. Особливо жахливим видався для Мереф'янської залоги 1711 рік, у якому «хан кримский со всеми крымскою и ногайскою ордами разные сего уезда места разорял... оный городок татарами сожжен и разорен и немалое число обитателей побито и в полон взято...» Слобода Мерефа була сотенним містом Харківського полку. І козаки цієї сотні брали активну участь у боротьбі проти іноземних поневолювачів» Серед них особливе місце належить мешканцю слободи кошовому отаманом запорізької січі Івану Сірку — людині надзвичайної мужності, сміливості, відваги і воєнного таланту. Іван Сірко палко любив свою рідну землю, народ і мужньо захищав їх. Про нього було складено чимало дум і історичних пісень. Серед них найбільш популярними були «Та, ой, як крикнув же та козак Сірко» і дума про вдову Сірчиху — Іваниху. В історичній пісні «Та, ой, як крикнув же та козак Сірко» розповідається про те, як запорізькі козаки боронили рідну землю від кримського лана. «Та, ой, як крикнув же та козак Сірко, Та, ой, на своїх же, гей, козаченьків: «Та сідлайте ж ви коней, хлопці - молодці; Та збирайтеся до хана у гості » Та туман поле покриває, Гей, та Сірко з Січі виїжджає, Гей, та ми думали та ми ж думали, Що то орли та із Січі вилітали, --Аж то військо та славне запорозьке Та на Кримський шлях з Січі виїжджало Та ми думали, ой, та ми ж думали, Що то місяць в степу, ой, заходжає, — Аж то козак Сірко, та козак же Сірко На битому шляху та татар оступає». У народній думі про Сірчиху — Іваниху говориться про долю сім'ї Івана Дмитровича Сірка, який деякий час був полковником Харківського Слобідського полку. Все життя проводив він у боях та походах, роками не буваючи дома в Мерефі, в своїй слобідці Артемівці, що біля неї. Ратні справи тримали його далеко від рідної домівки та родини. Про що й оповідає дума, малюючи трагічну історію загибелі його синів. «В городі Мерефі жила вдова, Старенька жона, Сірчиха — Іваниха Вона сім літ пробувала Сірка Івана в очі не видала, Тільки собі двох синів мала: Первого сина — Сірченка Петра, Другого сина — Сірченка Романа, Вона їх до зросту держала..." Неодноразово поставали мешканці слободи проти соціального визиску, гніту козацької старшини, яка поступово захоплювала кращі землі, володіла слобідками, пригноблювала бідний люд. Так, восени 1670 р., в Мерефі вибухнуло повстання під керівництвом Леська Черкашенина, палкого прихильника Степана Разіна; мереф'яни брали участь і в гайдамацькому русі (50—70 рр. XVIII ст.), спрямованому проти примусового покріпачення селянства.

|Балаклея | Чугуев | Валки | Купянск | Лозовая | Мерефа | Краснокутск | Салтов | Водолага | Изюм | Волчанск |


Справка Харькова

- Контакт
- Наш баннер
- Размещение информации
Портал "Твой любимый Харьков" ® 2007-2016 | Правовая информация