Харьков

Харьков - история - Слобожанщина

НовостиФорумКаталог фирмКаталог сайтовГор. справкаИсторияПриродаФото    ПОИСК  

История Харькова

Слобідська Україна, Слобожанщина, іст.-геогр. край у півн.-сх. частині України, територія якого покривається приблизно з територією 5 Слобідських коз. полків 17 — 18 вв., напівавтономних формацій у межах Моск. царства (згодом Рос. Імперії). С.У. межувала на зах. з Гетьманщиною, на півдні з Запоріжжям і володіннями Кримського ханства, на сх. з Доном, на півн. з Московщиною. Вона обіймала частину Середньої височини й сусідню з нею Донецьку низовину, півд.сх. частину Придніпровської низовини і невелику частину Донецького Кряжа. Назва С.У. (від слобода) виникла в першій пол. 17 в., і її вживали до поч. 19 в.

До 17 в . Сліди найстаршого заселення пізнішої С.У. походять з молодшого палеоліту. За ранньої доби С.У. становила частину території сіверян, з кін. 9 в. вона увійшла до складу Київської держави, зокрема в 11 ст. до Чернігівського, а згодом Переяславського й Новгород-Сіверського князівств. Після тат. навали 13 в. С.У. запустіла. З поч. 16 в. вона переходить під панування Москви. Територію С.У. становило тоді майже не залюднене Дике Поле, крізь яке татари заганялися в глиб Московщини — звичайно Муравським шляхом (він вів вододілом між Дніпром і Доном — від Перекопу аж до Тули), а також і його відногами — Ізюмським та Калміюським шляхами. На С.У. глибоко в степ заходили укр. промисловці — «уходники», «добичники», які займалися здебільшого бджільництвом, рибальством і мисливством, а також видобутком салітри й соли (на Торських оз. і в Бахмуті; див. Соляна промисловість).

З другої пол. 16 в. починаючи, на С.У. змагалися два потоки колонізації: з півн. — йшла моск. колонізація, пов'язана з будуванням військ.-оборонних ліній для охорони Моск. держави (з півд. від Криму, й з півд. зах. від Поль.-Лит. держави); з зах. укр., викликана, в умовах екстенсивного господарства, силою укр. екон. експансії й пов'язана з пром.-добичницькими інтересами населення Наддніпрянщини, а згодом ще й підсилена поль.шляхетською неволею й визиском. Цій масовій нар. колонізації не могла дорівнятися не тільки моск. урядова колонізація, але навіть моск. втікачі — селяни й холопи, які тікали від своїх поміщиків на вільні й незаймані простори С.У і Дону.

Протягом другої пол. 16 в. моск. уряд утворює сторожеві станиці в різних місцях Дикого Поля, будує м. Орел, Ливни й Вороніж (1585), Єлець (1592), Білгород, Оскол і Курськ (1596), Валуйки (1599). На поч. 17 в. був збудований город Царев-Борисов к. р. Дінця. Моск. смута (1605 — 13) затримала це будівництво, але в першій пол. 17 в. моск. уряд побудував м. Вільний, Хотмижськ, Усерд та ін. — здебільшого на місці городищ з княжих часів. У 1630 — 40-их pp. розбудовано т. зв. Білгородську лінію («черту»), яка проходила від Охтирки (1653) на зах. до Острогозька (1653) на сх. Тоді ж постала низка городів перед Білгородською лінією: Чугуїв (1639), Обоянь (1649) та ін. У другій пол. 17 в. збудовано Ізюмську лінію від р. Коломаку до Валуйок (1679 — 81). У першій пол. 18 в., коли, в процесі заселення С.У., Білгородська лінія втратила військ. значення, утворено спільними силами коз.-сел. людности С.У. і Гетьманщини нову — Українську лінію, яка йшла від р. Орелі до р. Дінця (1731 — 33).

Укр.. колонізація С.У. протягом 17 — 18 вв. йшла кількома хвилями. Масового характеру вона набрала особливо в 1630-их pp., коли після поразки коз. повстань їх учасники переходять моск. кордон і дістають дозвіл селитися на С.У. (найбільша хвиля — це учасники повстання гетьмана Я. Острянина 1638, які в кількості 900 осіб, на чолі з Острянином, оселилися к. Чугуєва). Ще більшою була колонізація С.У. за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651: переселення 1652 козаків Чернігівського і Ніженського полків на чолі з полк. Іваном Дзиковським, у кількості 2 000 чоловік, з родинами й майном, які заснували м. Острогозьк; переселенці з м-ка Ставища, Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували м. Суми. Ця хвиля тривала й далі: 1654 засновано м. Харків. Події Руїни викликали нову хвилю колонізації, гол. з Правобережної України в 1670 — 80-их pp. («згін» 1680). У 1674 засновано м. Вовче (Вовчанськ), 1681 — м. Ізюм. Дальша хвиля колонізації була пов'язана з ліквідацією «Паліївщини» (див. Палій Семен) у 1711 — 14 pp. Остання більша колонізаційна хвиля припадає на 1720 — 30 pp., у зв'язку з відновленням поль.-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734, а також з посиленням старшинського визиску коз.-сел. людности на Гетьманщині. Наслідком укр. колонізації моск. колонізація С.У. була відтиснена на сх. і півд. сх. у бік Дону й Волги, але укр. хвилі сягали й туди.

Населення С.У. нараховують під кін. 17 в. бл. 120.000 осіб. За реєстром 1732 кількість населення С.У. становила бл. 400.000, 1773 — понад 660 000. Завдяки заселенню українцями С.У. на протязі одного століття укр. етнічна територія збільшилася на майже 100 000 км2, а її межі пересунулися на 120 — 200 км на сх. Людність С.У. становила в сер. 18 в. бл. 10% людности всіх тодішніх укр. етнічних земель, територія — бл. 25%.

Моск. уряд довший час сприяв укр. заселенню С.У. Це давало Москві можливість екон. розбудувати вільні простори, мати добру військ. силу для оборони своїх півд. кордонів і поруч з тим стримувати потік моск. втікачів-кріпаків на Дін. Тому царський уряд постачав укр. переселенцям зброю й харчі, дозволяв їм оселюватися цілими громадами на пільгових умовах («слободи»), наділяв їх землею й зберігав за поселенцями коз. права и полковий устрій. Уже в 1650-их pp. існували слобідські полки Острогозький (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський; 1685 утворено Ізюмський полк. Полки поділялися на сотні (1734 на С.У. було 98 сотень). Полкам або їх полк. надавало царські жалувані грамоти. Але С.У., на відміну від Гетьманщини, не мала держ. укр. влади (гетьманату). Щойно у 18 в. були спроби централізувати укр. адміністрацію С.У. в особі вищого військ. урядовця, яким звичайно був хтось з слобідських полк., з моск. ранґою бриґадира (або й генерал-майора): харківський полк. Федір Шидловський (1708, 1711), охтирські полк. Федір Осипов (1711) і Олексій Лесевицький (1730-і pp.), командир слобідських полків Василь П. Капніст (1751 — 57) та ін.

Але над коз. владою С.У. була держ. адміністрація, якою керували моск. воєводи (зокрема білгородський), а в 18 в. — військ. губернатори (озівський, потім воронізький, київ.). 1711 полками Харківським, Ізюмським і Острогозьким керував озівський губернатор, адмірал Ф. Апраксін; Сумським і Охтирським (з 1718 і Харківським) — київ. губернатор кн. Д. Голіцин. Згодом Ізюмський і Острогозький полки перейшли під владу воронізького губернатора. Справи С.У. були спочатку підпорядковані Розрядному Приказові, а потім «Приказові Великої Росії» (1687 — 1688 — 1700) у Москві; з 1726 слобідські полки перейшли у відання Військ. Колегії, а також рос. військ. головнокомандуючого, яким був тоді кн. М. Голіцин.

Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні (з невеликими відмінами) до тих, що існували на Гетьманщині (див. Полковий устрій). У другій пол. 17 в. старшину обирали на коз. радах (фактично на радах старшини), і затверджувала їх моск. влада. У 18 в., поступово обмежуючи коз. самоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полк. і сотників іноді й з чужинців (Тевяшов в Острогозькому, М. Милорадович в Ізюмському полках). Кілька визначних коз. родів на С.У. давали кандидатів на полковників та ін. уряди, іноді майже спадково, створюючи таким чином сового роду полковницькі «династії»: Кондратьеви у Сумському, Перекрестови-Осипови й Лесевицькі в Охтирському, Донець-Захаржевські, Куликовські й Данилевські в Ізюмському, Шидловські й Квітки у Харківському, Тевяшови в Острогозькому полках.

Соц. устрій та нар. господарство С. У. були подібні (з деякими відмінами) до тих, що були на Гетьманщині. Вже перші укр. поселенці ділилися на козаків, духовенство, міщан і селян («посполитих»). Тоді стани ще не були замкнені, і не важко було переписатися з селян у козаки. Основним станом було козацтво, до якого в сер. 18 в. належала пол. всього населення С.У. Воно ділилося на старшину, виборних (або компанійських) козаків, які несли військ. службу, і коз.-підпомічників, які допомагали виборним харчами або грішми. 1732 в 4 полках на 23 565 виборних козаків припадало 72 226 підпомічників (ч. на 1763 p.: 58231 і 108 301). По дворах козаків жили підсусідки (1732 їх було в 4 полках 12 973), перев. кол. козаки і селяни, які втратили власне господарство та землю і наймитували у заможних господарів. Виборні козаки поступово перетворилися на замкнутий вільний стан, а підпомічники — на підданих, залежних від коз. старшини. Селяни ділилися на вільних, які мали власну землю, і тих, що жили на землях коз. старшини, рос. поміщиків, монастирів тощо і за це відробляли панщину (у 18 в. ] — 2 дні на тиждень) та платили данину натурою. Міщанство (купці, ремісники) було нечисленне. Шляхти на С.У. в 17 в. не було. Окрему групу, досить строкатого соц. й госп. складу, становили росіяни — «служилі люди» різних розрядів, пізніше, у 18 в. дворянство-поміщики (росіяни, молдавани тощо), «посадські люди», «однодворці» й «крестьяне». Заг. кількість росіян була невелика: за обрахунками Д. Багалія, в сер. 13 в. в 4 Слобідських полках було лише 1 650 росіян (зокрема в Харківському полку 1498). Як на Гетьманщині, так і на С.У. соц. процес ішов у напрямі збільшення прав і маєтків коз.-старшини та перетворення селян на підданих (напр., 1768 на 381 745 селян чоловічої статі було підданих 196 336).

Організація нар. господарства на С.У. була подібна до тієї, що на Гетьманщині. Населення займалося в основному хліборобством і пов'язаним з ним скотарством. Панівною системою хліборобства була перемінна; у другій пол. 18 в. почала поширюватися також трипільна. Крім коз. і сел. дрібного землеволодіння, розвинулися великопанські (коз. старшини й рос. дворянства, а також монастирів) володіння, що іноді досягали розмірів лятифундій. Найбільшими землевласниками на С.У. серед коз. старшини були (за абеткою): Данилевські, Донець-Захаржевські, Квітки, Ковалевські, Кондратьеви, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Осипови, Перекрестови, Тевяшови, Шидловські та ін.; з рос. поміщиків: гр. Гендрикови; кн. Голіцини, Дуніни, кн. Кропоткіни, кн. Юсупови; з закордонних чужинців — кн. Кантеміри; з Гетьманщини — Капністи, Миклашевські, Милорадовичі, Полуботки та ін.

Значне місце на С.У. займало вівчарство, (у 13 в. також тонкорунне), бджільництво, садівництво, рибальство, млинарство, ґуральництво, діхтярство, будництво (на Охтирщині) та різні ремесла і кустарні промисли (в кін. 18 в. на С.У. нараховувано бл. 34 000 ремісників і кустарів). Помітне місце посідала соляна промисловість (Торські, Бахмутські й Співаківські зав.) і особливо салітрарництво. У 18 в. з'являються мануфактури, зокрема Чугуївська шкіряна Ф. Шидловського (к. 1711), скарбова тютюнова в Охтирці (1719), Салтівська суконна графа Гендрикова (1739), полотняна сотн. Охтирського полку Семена Нахимова (1769), шовкові зав. в м. Новій Водолазі (кін. 18 в.) тощо.

Осередками торгівлі були ярмарки, яких 1779 було 271, здебільше льокального характеру, ледве 10 сер. і лише 2 великі — в Сумах і Харкові. Важливе значення мав транзитний торг через С.У., яка стала посередником у торгівлі між Росією, з одного боку, й Гетьманщиною, Запоріжжям і Півд. Україною, Кримом і Доном, Кавказом та Іраном — з другого. Зокрема жваві торг. стосунки були між С.У. і Гетьманщиною. З С.У. йшла до Гетьманщини сіль з Торських і Бахмутських соляних зав., з Гетьманщини на С.У. йшли пром. вироби, зокрема скло, залізні вироби, поташ і смалчуг, горілка тощо.

Політ. життя С. У. було обмежене рамками Моск. держави, а згодом Рос, Імперії, частиною якої, хоч і напівавтономною, вона була. Але вже геогр. положення С.У. між Московщиною й Крим. ханством, Московщиною і Доном і особливо Московщиною і Гетьманщиною не раз втягувало С.У. в суперечності сх.-евр. політики того часу. С.У. була тереном руїнницьких тат. нападів з півдня, які тривали аж до рос.-тур. війни 1769 — 74 й Кучук-Кайнарджійського мирного договору 1774. Великої руйнації зазнала С.У. (особливо її зах. частина — Сумщина й Охтирщина), коли взимку 1708 — 09 воєнні дії швед. й моск. війська поширилися на С.У., яку Карл XII розглядав як ворожу територію. Дуже далася взнаки С.У. також рос.-тур. війна 1735 — 39, що заподіяла великої шкоди господарству.

Соц. устрій С.У., чимало відмінний від того, що був на Московщині, з одного боку, й моск. централістична політика — з другого, спричиняли раз-у-раз конфлікти між С.У. й моск. урядом, а іноді викликали заворушення й навіть повстання слобідської людности проти Москви. 1670 вибухло повстання в Острогозькому полку, пов'язане з сел. війною під проводом Степана Разіна. Повстання, яке очолив старий полк. Іван Дзиковський, на короткий час ліквідувало моск. владу на сх. С.У. Незабаром воно було придушене, й Дзиковський з дружиною Євдокією, разом з більшістю повстанців, потрапили в полон і були страчені. Населення С.У. брало участь і в повстанні К. Булавіна 1707 — 08, але слобідські полки, разом з деякими полками Гетьманщини, змушені були допомагати Москві приборкати повстання. Коли 1711 крим. хан Девлет-Ґірей напав на С.У. (татари тоді зруйнували Бахмут, захопили Зміїв, Стару Водолагу й Мерефу і спустошили р-ни Ізюму й Харкова), населення обох Водолаг на чолі з старшиною приєдналося до татар, за що Петро І наказав «казніть з жеребья десятого смертію, а достальные все с женами и с детми послать к Москве для ссылки». Гайдамацькі повстання на Правобережній Україні мали відгуки також на С.У., але тут вони мали перев. соц. (і то льокальний) характер.

Менше відома політ. діяльність старшини С.У. у 18 в. Москва уважно стежила за проявами укр. автономізму на С.У. Так, 1704 Охтирський полк. Іван Перекрестов, обвинувачений у «зраді», був позбавлений уряду і засланий на півн. Московщину, а маєтності його були конфісковані; так само (хоч і з ін. причин) був усунений 1711 харківський полк. ген.-майор Федір Шидловський. Та особливо непокоїли Москву зв'язки слобідської старшини з Гетьманщиною.

Взаємини С.У. і Гетьманщини. Відносини між гетьманським урядом і укр. старшиною С.У. зміцніли за часів І. Самойловича й І. Мазепи. Обидва гетьмани прагнули поширити владу свого «регіменту» на С.У., куди перейшла значна частина зігнаного з предковічних земель населення Правобережжя. Переговори в цій справі провадили в Москві, в кін. 1680 і на поч. 1681 посланці І. Самойловича — Михайло Самойлович. полк. гадяцький, небіж гетьмана, й Іван Мазепа, тоці ще тільки знатний військ. товариш. Москва поставилася до цього негативно. Спроби порушити це питання робив Мазепа, вже будучи гетьманом. Але моск. уряд знову рішуче відмовився передати слобідські полки під владу гетьмана. У договорі Петра Іваненка з Кримом (1692) було домовлено, що зах. С.У. (полки Охтирський і Сумський) буде прилучена до Гетьманщини («Князівство Малоросійське»), а населення сх. С.У (полки Харківський, Ізюмський і Рибінський, тобто Острогозький) буде переведене на Правобережжя («на Чигиринськую Дніпра сторону»).

Ставлення слобідської старшини до цих планів було подвійне. Сумська й Охтирська старшина, ближче зв'язана, а навіть споріднена з старшиною Гетьманщини, загалом підтримувала ці плани, тоді як старшина трьох сх. полків С.У. воліла залишитися під безпосередньою владою царя, лише дістаючи більше автономних прав для всієї С.У. За цих умов, надто ж під впливом антиукр. політики Росії щодо Гетьманщини після Полтавської поразки 1709, питання про об'єднання С.У. з Гетьманщиною втратило актуальність.

Але це не відбилося на взаєминах С.У. і Гетьманщини. Крім зв'язків екон. і культ., велике значення мали близькі родинні й родові зв'язки між вищою старшиною С.У. і Гетьманщини. Визначніші слобідські роди, як Донець-Захаржевські, Квітки, Кондратьсви, Ковалевські, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Осипови, Перехрестови та ін., були споріднені й посвоячені з Апостолами, Гамаліями, Горленками Гречаними, Жураковськими, Забілами, Зарудними, Іваненками, Капністами, Лизогубами, Лісницькими, Максимовичами, Маркевичами, Миклашевськими, Милорадовичами, Полуботками, Родзянками, Савичами, Самойловичами, Скоропадськими, Сулимами, Чарнишами, Черняками, кн. Четвертинськими та ін. визначними родами Гетьманщини. З цим пов'язані були й чималі зем. володіння деяких гетьманських фамілій на С.У. (зокрема Миклашевських, Полуботків, Самойловичів тощо). Нерідко представники лівобережної старшини посідали важливі старшинські уряди на С.У. (Михайло О. Милорадович, полк. Ізюмський, 1759 — 61; Іван Зарудний, сотник Ізюмського полку, к. 1748; Григорій Іскрицький, сотник Сумського полку, 1708, шваґер гетьмана Апостола; Василь Савич, сумський полковий суддя, син ген. писаря Семена Савича й зять сумського полк. Андрія Кондратьєва; їх нащадки тощо). Але вони не поривали зв'язків з Гетьманщиною, де в них також були маєтки й їх родичі посідали ті чи ті уряди. З другого боку, слобідські діячі іноді брали безпосередню участь у політ. житті Гетьманщини (напр., Охтирський полк. Федір Осипов у справі Кочубея й Іскри 1703). С.У. давала тимчасовий (вільний чи невільний) притулок гетьманським діячам та їх родинам у час політ. або військ. криз (зокрема під час війни 1708 — 09).

Родові, політ. й екон. зв'язки й стосунки сприяли зближенню С.У. з Гетьманщиною також і в духовному, зокрема церк. та осв. житті. Хоч церк. устрій С.У. був безпосередньо пов'язаний спочатку з моск. патріярхатом (17 в.), а згодом з рос. Синодом, але церк.-рел. життя на С.У. мало цілком укр. характер. Гол. осередком церк. управління С.У. була Білгородська єпархія (17 — 18 вв.), більшість єп. якої, особливо у 18 в., походили з Гетьманщини й були вихованцями Київ. Академії або Чернігівського Колеґіюму. Визначнішими з них були: Єпифаній Тихорський (1722 — 31), фундатор Харківського Колеґіюму (1727); св. Йоасаф Горленко (1748 — 54), внук полк. прилуцького Дмитра Горленка й гетьмана Д. Апостола й шваґер Івана Квітки, полк. ізюмського (1743 — 51); Йоасаф Миткевич (1758 — 63); Самуїл Миславський (1769 — 75), відомий вчений, кол. ректор Київ. Академії й майбутній митр. київ.; Теоктист Мочульський (1787 — 99), чл. Рос. Академії. Лише Острогозький полк належав до Воронізької єпархії, серед владик і духовенства якої у 18 в. було чимало українців, вихованців Києва або Чернігова, а згодом і Харківського Колеґіюму. З 1799 церк. осередком С.У. стала новозаснована Слобідсько-Українська й Харківська єпархія, першим єп. якої (1799 — 1813) став Христофор Сулима, нащадок старого гетьманського роду й син полк. переяславського Семена Сулими, посвоячений також з визначними родами С.У. (зокрема з Перекрестовими й Кондратьєвими).

Високою школою для всієї С.У. у 18 в. був Харківський Колеґіюм, утворений на зразок Київ. Академії (з богословським курсом). Серед проф. його було чимало відомих вчених, які вчилися в Київ. Академії або в Чернігівському й Переяславському колеґіюмах, а деякі з них мали також евр. освіту (з нім. ун-тів). Студенти Харківського Колеґіюму походили не тільки з С.У., але й з Гетьманщини. Не дивно, що культ. вплив Колеґіюму поширювався на все Лівобережжя й сумежні р-ни Росії.

Поруч з Харківським Колеґіюмом, осв. осередком сх. С.У. було латинсько-слов'янське училище в Острогозьку (1733 — 36, з 1737 у Воронежі, з 1742 знову в Острогозьку), також з добрим складом вчителів-українців (м. ін. також з Галичини), вихованців високих шкіл Гетьманщини, а дехто й нім. ун-тіз.

Яскравим символом культ. єднання Гетьманщини й С.У. став великий укр. філософ Григорій Сковорода, уродженець Лубенського полку й вихованець Київ. Академії, проф. Переяславського, а пізніше Харківського Колеґіюму, діяльність і творчість якого була глибоко пов'язана з С.У.

Втрата автономії. Від часів Петра І рос. уряд почав чимраз більше втручатися у внутр. життя слобідських полків і обмежувати їх автономію. 1732 цариця Анна Іванівна скасувала автономію С.У., але 1743 її відновила Єлисавета Петрівна й видала жалувану грамоту для всіх слобідських полків. Нарешті, Катерина II маніфестом 28. 7. (8. 8.) 1765 ліквідувала коз. устрій і слобідські полки та ввела рос. установи. Замість розформованих коз. полків, утворено реґулярні — Харківський уланський та Сумський, Охтирський, Ізюмський і Острогозький гусарські полки. Слобідських козаків і підпомічників перетворено на т. зв. військ. обивателів (за соц. станом вони були подібні до держ. селян), коз. старшину зрівняно з рос. дворянством.

Скасування полкового коз. устрою С.У. викликало велике невдоволення коз. старшини. Ізюмський полк. Федір Краснокутський і деякі старшини Харківського полку виступили явно проти реформи 1765. Рос. уряд провів арешти, шукаючи ширшої змови. Краснокутського позбавили чинів, маєтку й заслали до Казані, декого з рядових старшин вибито батогами. Вияви невдоволення й протесту мали місце й під час виборів до Комісії складання проекту «Нового Уложенія» 1767: в деяких наказах (зокрема на Сумщині) була вимога відновити козаччину. Але рос. урядові репресії ліквідували цей рух опору. С.У. стала звич. провінцією Рос. Імперії, Слобідсько-Укр. губернією з центром у Харкові. Після деяких нових адміністративно-територіяльних змін Слобідсько-Укр. губ. зліквідовано 1835; більшість її території (півд. частину) перейменовано на Харківську губ. (див. Харківщина), менша півн: увійшла до складу Воронізької і Курської губ. (див. Півн. Слобожанщина). Цей поділ С.У. на активну в новітній історії України Харківщину і пасивну півн. Слобожанщину ще більше закріпився за сов. влади: півн. Слобожанщина увійшла не до складу УРСР, а РСФСР.

Справка Харькова

- Контакт
- Наш баннер
- Размещение информации
Портал "Твой любимый Харьков" ® 2007-2016 | Правовая информация